"ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АСПЕКТ"

Приєднання України до Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод мало одним з найважливіших наслідків можливість звернення до Європейського суду з прав людини з заявами про порушення українською державою прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Кількість заяв все зростає, зростає і кількість рішень, прийнятих Судом за цими заявами. Перше рішення у справі Кайсин та інші було прийняте 3 травня 2001 року. Якщо за період 2001 – 2004 рр. Судом було прийнято 23 рішення по суті за заявами проти України, то у 2005 році – вже 123 рішення, а за перші чотири місяці 2006 року – 43 рішення. Можна впевнено стверджувати, що рішення Суду за українськими заявами все більше допомагають в боротьбі за дотримання прав і свобод і все більше впливають на національну правову систему.

Так, позиція Суду, згідно з якою право на справедливий судовий розгляд було б примарним, якби рішення, винесене на користь особи, залишалось невиконаним, привела до кваліфікації невиконання судових рішень по виплаті заборгованої зарплатні (пенсії, регресу, тощо) у низці українських справ, як порушення права на справедливий суд. Це допомогло сотням українців отримати борги, і цей процес триває й далі. Рішення Суду по справі Полторацький проти України призвело до обмеження цензури в установах виконання покарань. У рішенні по справі Совтрансавто-Холдинг проти України Європейський суд, зокрема, зазначив, що випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади у здійснення правосуддя відображають брак поваги до самого функціонування судової гілки влади. Не менш важливими для подальшого розвитку практики Європейського суду стосовно України стали і рішення по справах Сем Меріт проти України та Світлана Науменко проти України, в яких Суд дійшов висновку про порушення права особи на справедливий судовий розгляд в частині розумного строку. При цьому в першій справі Європейський суд розглядав кримінальну справу, застосувавши критерії визначення "розумності” строків судового розгляду також і до досудового слідства і надавши своє власне трактування часовим межам поняття "кримінального обвинувачення”, зазначеного в статті 6 Конвенції. Друга справа стосувалась цивільного провадження і також має особливість – Європейський суд вирішив рахувати строки цивільного провадження з моменту подання позовної заяви і до моменту виконання рішення національного суду, що значно відрізняється від підходів до часових меж, які застосовуються в українському законодавстві. Не можна не згадати і рішення, винесене Європейським судом з прав людини по справі Трегубенко проти України, в якому черговий раз було наголошено на одному з основних принципів верховенства права – принципі правової визначеності. Він полягає в тому, що рішення суду, яке набуло статусу остаточного, не може бути скасоване в порядку нагляду чи в будь-якому іншому порядку, не обмеженому часовими межами та компетенцією, навіть якщо такий порядок має на меті виправлення недоліків та помилок, допущених судами нижчих ланок. Рішення Суду у справі Афанасьєв проти України принесло нове для української доктрини права положення: відсутність ефективного розслідування скарги на застосування катувань становить порушення права на захист від катувань та жорстокого поводження, гарантованого статтею 3 Конвенції.

При цьому роль рішень Європейського суду з прав людини для України залишалася невизначеною. Ясно, що необхідно виконувати рішення щодо справедливої сатисфакції, а от як може вплинути рішення Європейського суду на рішення національних судів, на законодавство – було незрозуміло. Відповіді на ці питання дав Закон №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", прийнятий Верховною Радою України 23 лютого 2006 року (текст наводиться у Додатку 10).

Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку:

– з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України,

– з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї,

– з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини,

– зі створення передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду прав людини (ЄСПЛ) проти України.

Не можна не визнати, що якщо "зменшення числа заяв до ЄСПЛ" проти України буде наслідком покращення стану з дотриманням прав людини в Україні та поступу українського судочинства на шляху до реального Правосуддя, цей намір законодавця можна лише вітати.

Закон встановлює, що рішення ЄСПЛ є обов’язковим для виконання Україною і встановлює порядок оприлюднення таких рішень і виконання таких рішень, що здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Оприлюднення рішень ЄСПЛ здійснюється:

а) через газети "Урядовий кур’єр" та "Голос України" шляхом опублікування стислого викладу рішення українською мовою, котрий має включати:

– офіційну назву рішення мовою оригіналу та в перекладі українською мовою,

– номер заяви до ЄСПЛ,

– дату постановлення рішення,

– стислий виклад фактів у справі,

– переклад резолютивної частини рішення.

б) опублікування повних текстів рішень спеціалізованими юридичними виданнями.

На виконання рішення здійснюються:

– виплата відшкодування,

– додаткові заходи індивідуального характеру,

– заходи загального характеру.

Стадії виконання рішення щодо виплати відшкодування.

1. Надсилання українським Органом представництва в ЄСПЛ стягувачеві (заявникові) повідомлення про його право подати до державної виконавчої служби заяву про виплату присудженого відшкодування.

2. Надсилання тексту рішення до державної виконавчої служби.

3. Відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою.

4. Надсилання державною виконавчою службою до Державного казначейства постанови про відкриття провадження і банківських реквізитів стягувача.

5. Перерахування Державним казначейством України коштів на рахунок стягувача.

6. Закінчення державною виконавчою службою виконавчого провадження після отримання повідомлення від Державного казначейства про перерахування коштів.

7. Надсилання державною виконавчою службою відповідного повідомлення про закінчення провадження Органу представництва України в ЄСПЛ.

Окрім виплати відшкодування Закон передбачає застосування додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на відновлення настільки, наскільки це можливо, порушеного права. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, або шляхом повторного розгляду справи адміністративним органом.

Не менш важливими є (за умови, безперечно, їх практичного здійснення, а не декларації) передбачені в Законі "заходи загального характеру", що вживаються "з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстав для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді".

До таких заходів відносяться:

– внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування,

– внесення змін до адміністративної практики,

– забезпечення юридичної експертизи законопроектів,

– забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду,

– інші заходи.

Заходи загального характеру ініціюються Органом представництва України в ЄСПЛ перед Кабінетом Міністрів України, котрий видає відповідні нормативні акти в межах своєї компетенції на вносить у порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України законопроекти щодо прийняття нових, скасування чинних законів або внесення до них змін.

Закон також визначає порядок застосування Конвенції та практики ЄСПЛ у сфері законодавства та адміністративній практиці:

"Орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність Конвенції, за результатами чого готує спеціальний висновок.

Нездійснення передбаченої частиною першою цієї статті перевірки або наявність висновку про невідповідність підзаконного акта вимогам Конвенції є підставою для відмови в державній реєстрації відповідного підзаконного акта.

Орган представництва забезпечує постійну та з розумною періодичністю перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду, передовсім у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи.

За результатами передбаченої у частині третій цієї статті перевірки Орган представництва подає до КМУ пропозиції щодо внесення змін до чинних законів та підзаконних актів з метою приведення їх у відповідність з вимогами Конвенції та відповідною практикою Суду.

Міністерства та відомства забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду".

Законом установлено засадничо важливе положення, відповідно до якого українські суди "застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права" (ст.17). Таким чином вперше на законодавчому рівні прямо зафіксовано можливість безпосереднього посилання на Конвенцію та на чинні рішення ЄСПЛ в обґрунтування позовних вимог.

Отже, можна використовувати величезний корпус рішень Європейського суду з прав людини для підсилення аргументації на захист прав людини в українських судах і адміністративній практиці.

Отже, положення Конституції України та Кодексу адміністративного судочинства України надають правозахисникам, громадянським активістам, рівно як іншим громадянам та їх об’єднанням, потужний механізм для захисту прав, свобод та інтересів. Чим більше ми будемо користуватися цим інструментом, тим ефективнішим засобом "громадянської самооборони" він ставатиме, позаяк ми набуватимемо досвід, знання та практичні вміння, а влада, котра, як відомо, наразі не схильна до надто великої толерації до громадянських та людських прав і свобод, пройде у судах відповідний "виховний курс"

Безперечно, у рамках невеличкої книжки неможливо охопити всі аспекти застосування Кодексу, вона може стати лише "введенням у дискурс", запрошенням до практичного судового правозахисту, котрий є вкрай актуальним і необхідним для забезпечення наших з Вами прав, свобод та інтересів, розвитку громадянського суспільства, розбудови України як правової держави, відповідальної перед народом-сувереном.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Постанова № 9

від 1 листопада 1996 року

ПРО ЗАСТОСУВАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод.

Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції України.

З метою правильного застосування норм Конституції при здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

3. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції – акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

4. Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

5. Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

6. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв’язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України.

7. Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є не чинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

11. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з поданих сторонами доказів. Поряд з цим він може запропонувати позивачеві чи відповідачеві подати додаткові докази, а в разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо, – за клопотанням сторін сам витребувати такі докази.

15. З урахуванням конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підстав і закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції), судам слід при вирішенні житлових спорів виходити з неприпустимості виселення в адміністративному порядку за санкцією прокурора осіб, які самоуправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

При розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї наймача(власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

16. Суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпідставно засудженій особі у разі скасування вироку як неправосудного.

22. Гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід’ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв’язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень Конституції (розділу XV) на дію ст. 30 (в частині надання дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи) та ст. 31 Конституції не поширюються.

23. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими громадянами та їх об’єднаннями.

У разі невиконання судових рішень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності.